Джанго. Звільнений. Рецензія на фільм

Отже, слідом за Оммаж гонконгським бойовикам, Грайндхаус і європейському довоєнному романтичного реалізму, Квентін Тарантіно з величезного списку своїх анонсованих, але нереалізованих проектів добрався і до спагетті-вестерну. Причому, як завжди буває у Містера Q, не варто перебільшувати роль відсилань до чогось конкретного у фінальному продукті – точно також як від Пабста залишилася монолог екранного британця-кінознавця, до оригінального «Джанго» Серджіо Корбуччі 1966 року в фільмі Тарантіно відсилають лише пісня під титри, сцена бичування да хвилинне поява в кадрі Франко Неро.

Квентіну нудно просто наслідувати сюжетній канві, тим більше що й сам сюжет з вестерну так чи інакше до кінця першої третини фільму остаточно стає «саусерном» з помітною часткою жанру «блексплуатейшн», оповідають скоріше про довоєнному американському Чорному Півдні, ніж повоєнному американському Дикому Заході. Джанго ж стає тим, чим він, за спогадами Крістофа Вальца, був на початку сімдесятих у Німеччині – знаковим ім’ям, яке намагалися вкласти в назву імпортного фільму трохи більше ніж все, точно також як у російських відеосалонах початку дев’яностих миготіли нерозрізнені гонконгські бойовики зі Стівеном Сігалом , кожен з яких чомусь називався «Ніко».

З якої причини з усієї плеяди культових спагетті-вестернів в якості опорного був обраний саме «Джанго», а не, наприклад, «За жменю доларів» Серджіо Леоне, який вийшов на два роки раніше та й просто куди більш цінний в художньому сенсі, це питання до особистого психоаналітика Тарантіно, який завжди не шукав очевидних шляхів. З іншого боку, у вродженого Квентіна Тонівеча Заступила-Макхью всі творчі плани дуже хиткі й сповнені сіюмоментную випадковостей, тому, незважаючи на довгі цитати в прес-релізах про «десятиліттями виношуваний проект», можна сміливо припустити, що попросту Іствуд б у камео не захотів зніматися, а Франко Неро знявся, от і весь сказ. А не те називався б фільм «Хороший, поганий, чорномазий» або ще як-небудь. Без найменших зрушень у сюжеті, що цікаво.

У ролі Хорошого все так само був би Вальц з розмірно погойдується зубом на пружинке, в ролі Плохого нітрохи не гірше б виглядав Ді Капріо з шаленою сестричкою і не менш божевільним Сем’юелем Л. Джексоном, ну а на роль Чорномаз, у свою чергу, послідовно претендували : Вілл Сміт, Ідріс Ельба, Кріс Такер, Терренс Ховард, Тайріз Гібсон, і це тільки ті імена, які світилися в офіційних комюніке для профільної преси. У підсумку на момент офіційного початку роботи над проектом лише у Джеймі Фокса не було найближчих творчих планів, зате була коня, на якій він у результаті і гарцює у фіналі, традиційно уособлюючи собою тверду впевненість, що автор фільма зняв шедевр.

Точно також і дозування в «Джанго» вестерну, рабовласництва або слова «ніггер»: Тарантіно у міру написання сценарію постійно міряє собі пульс, і як тільки йому стає нудно, тут же відбувається черговий маневр, і сюжет вже мчить навскач в новому напрямку. Захотів, влаштував самому собі видовий відпустку (а заодно і поминки) у вигляді абсолютно вставного епізоду з динамітом. Захотів, в три хвилини закруглив так довго раскочегарівается історію з затриманням трьох злобливих братів задовго навіть до середини. Захотів, черговий раз скромно процитував Корбуччі в сцені, де Шульц залишається з Брумгільдой один на один. Тільки замість кулемета у нього Джеймі Фокс. Такі фільми онлайн як Джанго зробили Квентіну Тарантіно імя.

До біса сюжет фільму онлайн, говорить глядачам Тарантіно і кидається в усі тяжкі – то Обряд Джанго в синенький каптанчик, то іншого негра собаками зацькує. Я ж проти рабовласництва взагалі і Ку-Клукс-Клану зокрема, ви ж бачите! – Підморгує він, і політкоректна публіка прихильно киває. Досі слово «ніггер» вимовляти в кадрі таку кількість разів сподоблівалісь хіба що брати Уейанзи в «Не грози Південному централу». Чорношкірі рабині бродять по фазенді Дона Джонсона у французьких кринолінах і гойдаються на гойдалках в тіні Трьох дубів, кель шарман! Такого не дозволяла собі навіть головна співачка рабовласництва Маргаретт Мітчелл. А такого нарочито циркового «рабовласництва” не наснилося б і в кошмарному сні ніякої Гаррієт Бічер-Стоу з її «Хатина дядька Тома».

Однак за всім цим єхидством у Тарантіно ховається куди більш глибоке проходження канонам спагетті-вестерну, успадковував класикам італійського неореалізму і модернізму, а саме – не в сюжетній, але у візуальній складовій свого нового фільму, в його кіномовою. І мова йде, звичайно, не про достаток і точності кривавих фонтанів. Тарантіно як тонкий, і в основному підсвідомий, зважаючи на величезну насмотренность, знавець жанру грає з картинкою подібно досвідченому коллажіст, точно застосовуючи притаманні саме того часу візуальні прийоми – штучні задники, специфічний світло і грим, «подвійний фокус», активна робота трансфокатором та інші штучки так щільно живуть на екрані, що місцями епізоди перетворюються на сучасну буквально реконструкцію якогось ніколи не знятого фільму того ж Корбуччі. Так і здається, що ось зараз за кадру з’явиться швидкий стрілець з променистим поглядом, який тягне за собою на мотузці труну.

А ось що стосується режисури, то в своєму проходженні канонами Тарантіно абсолютно по недогляд опинився поруч з такими постмодерністськими спадкоємцями все того ж італійського неореалізму як Томас Вінтерберг. Манера зведення конфлікту в абсолют починаючи із зустрічі двох протагоністів і негідника Кенді змушує Тарантіно буквально наново винаходити для себе «Догми 95» за винятком, може бути, ідіотських правил про звук, світло і трясся камеру, які, до слова, швидко набридли і самим датським «догматикам».

Якраз відточена, у фільмі, навіть пафосна звукорежисура нагнітає в кадрі напруга чистіше затяжних вінтерберговскіх трясущихся «крупняка». Вона досягає такої величини, що звичайних для Трієра і Вінтерберга фінальних істерик вже мало. І тут Тарантіно знову згадує, що у нас вестерн, і відкриває пальбу. Так у фонтанах кетчупу і підсумковому бада-бумі забувається не тільки раптово звалилася з сюжету Шульц («вибач, не зміг стриматися», напевно, тому у всіх номінаціях його роль раптово стала «другого плану»), але навіть вся передісторія про чорношкірого мисливця за головами. Головне, щоб поганого Ел Джексона покарав хороший Джанго. Ну, і інших заодно.

І останній штрих фільму спагетті-вестерну це звичайно не фінальний «від’їзд в захід», що задовго до того вміли і герої Джона Уейна, а саме небанальність мотивацій головного героя, який може здійснювати і підлості, і дурості, і взагалі вести себе негарно. Чого герої вестернів класичних собі не дозволяли і в чому головний конфлікт між цими піджанрами. Саме такий виявився стервец Джанго у виконанні Джеймі Фокса, в чому і полягає головна смакота від перегляду предмета сьогоднішнього обговорення.

Цікаво, що б таке собі Тарантіно міг би зняти на основі творчої спадщини Гойко Митича? Пристрасть як цікаво. До зустрічі в кіно.

Подібні компанії:

Ваш відгук буде першим

Додати відгук про компанію